Жили
собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто
нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
—
Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я
положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід
спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав
деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й
пісню співає:
Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику,
Буду тебе годувати.
Наварила кулешику,
Буду тебе годувати.
Колихала-колихала,
аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та
став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина
Телесиком.
Росте
той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з
нього.
От
як підріс він, то й каже:
—
Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та
вас годувати!
От
дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав.
То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та
віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
—
Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи
далі!
От
мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Телесик
почув.
—
Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.
Пливе.
Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем
і поплив далі рибку ловити.
А
змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай
гукати товстим голосом:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А
він чує.
—
То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику,
далі!
Махнув
весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.
От
мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Він
почув:
—
Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив
до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник
і поплив знову.
А
змія приходить до берега та знов товстим голосом:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А
він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:
—
Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.
Змія
бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:
—
Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
Коваль
і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А
він думав, що то мати.
—
Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та
й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї
хати.
—
Зміючко Оленко, відчини!
Оленка
й відчинила, змія ввійшла в хату.
—
Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені
Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та
й полетіла кликати гостей.
От
Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:
—
Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:
—
Коли ж я не вмію,— як його сідати?
—
Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.
—
Так? — каже.
—
Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:
—
Отак, може?
—
Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
— А
як же? Хіба так? — та й поклав ногу.
—
Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так!
—
Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та
тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а
сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з
гостями.
—
Зміючко Оленко, відчини!
Не
чуть.
—
Зміючко Оленко, відчини!
Не
озивається.
—
От вража Оленка, вже десь повіялась.
От
змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія
заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре,
повиходили надвір та й качаються по траві.
—
Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!
А
Телесик із явора:
—
Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони
слухають... Де це? Та знов:
—
Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись.
А
він знову:
—
Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони
далі:
—
Що воно таке?
Давай
шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й
почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись
до коваля:
—
Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль
і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун
гусей. Телесик їх і просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
А
гуси й кажуть:
—
Нехай тебе середні візьмуть!
А
змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
Так
і ці йому кажуть:
—
Нехай тебе задні візьмуть!
А
явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов...
Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
І
ці кажуть:
—
Нехай тебе заднє візьме!
Та
й полетіли.
Сидить
сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить
собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:
Гуся-гуся, гусенятко!
Візьми мене на крилятко
Та понеси до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
Візьми мене на крилятко
Та понеси до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
От
воно:
—
Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько
несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала.
От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору,
пасеться.
От
сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла
пиріжків, та виймає в печі, і каже:
—
Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
А
Телесик знадвору:
— А
мені?
То
це вона знову виймає пиріжки та:
—
Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А
Телесик знову:
— А
мені?
Вони
й почули. Що це?
—
Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?
—
Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається.
Та
знов баба:
—
Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
— А
мені? — каже з призьби Телесик.
—
Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик.
Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...
А
гусятко ходить по двору, то мати й побачила.
—
Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А
Телесик каже:
—
Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От
вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й
полетіло.
От
вам казочка, а мені бубликів в'язочка.